Індекс рубрикатора НБУВ: Р458.138.558.088-588

Шифр НБУВ: Ж26813 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Більшість постраждалих (63,5 %) отримують переломовивихи в кульшовому суглобі (ПВКС) унаслідок дорожньо-транспортних подій (ДТП). Узагальнено досвід лікування переломовивихів у кульшовому суглобі за умов ортопедо-травматологічних відділень та обласного травматологічного центру. Проаналізовано лікування 108-ми постраждалих. У 80-ти (74,1 %) відзначено множинні та поєднані ушкодження. Запропоновано систему етапного спеціалізованого лікування ПВКС, яка дозволяє у більшості постраждалих виконувати відновлювальні операції на ушкодженому кульшовому суглобі у гострому періоді травми. Тактику у відношенні множинних переломів кісток кінцівок у постраждалих із ПВКС обрано з урахуванням характеру ушкоджень кульшового суглоба та подальшого їх лікування.

Доведено, що стан імунітету є об'єктивним критерієм обгрунтування строків виконання реконструктивних операцій за травматичних ушкоджень тазостегнового суглоба. Імунодефіцит клітинного типу є протипоказанням для реконструктивних оперативних втручань. Розвиток вторинного остеопорозу посттравматичного генезу попереджується своєчасністю та повнотою відновлення кістково-хрящових структур ушкодженого тазостегнового суглоба. Застарілі ушкодження тазостегнового суглоба характеризуються прискореним розвитком вторинного остеопорозу з втратою резервних можливостей репаративної регенерації кісткової тканини.

Обгрунтовано хірургічну тактику у разі переломовивихів у зоні тазостегнового суглоба залежно від давності ушкодження. Представлено досвід хірургічного лікування 14 пацієнтів. Визначено показання до остеосинтезу в разі свіжих переломів вертлюжної западини. Обгрунтовано диференційоване застосування внутрішнього та позаосередкового остеосинтезу. Обгрунтовано терміни й особливості виконання відновно-реконструктивних операцій у разі застарілих ушкоджень тазостегнового суглоба.

З позиції біомеханічних досліджень обгрунтовано показання до остеосинтезу та технічні особливості його виконання у разі переломів вертлюжної западини (ВЗ). Концепція дослідження - порушення стабільності тазостегнового суглоба та зміни напругово-деформованого стану ВЗ, що виникають у разі її переломів. Використовуючи метод математичного моделювання, досліджено зміни стабільності тазостегнового суглоба за кутами відхилення у разі переломів ВЗ. Другий напрямок дослідження - вивчення змін напругово-деформованого стану ВЗ за різних типів її переломів і кінцевоелементне моделювання внутрішнього остеосинтезу. Із урахуванням одержаних результатів обгрунтовано тактику хірургічного лікування переломів вертлюжної западини.

Мета роботи - узагальнити результати застосування телемедичних консультацій на етапі планування первинного і ревізійного ендопротезування тазостегнового суглоба. Клінічний матеріал - 37 пацієнтів. Телемедичні технології дозволяють скоротити фінансові витрати за рахунок скорочення термінів стаціонарного лікування. Найбільше раціонально використовувати асинхронні неформальні технології. Необхідне створення й активна підтримка систем телеконсультування за самозвертанням (second-opinion) на сайтах різних медичних установ. Раціональним є створення стандарту надання інформації для телеконсультування у разі патології тазостегнового суглоба. Під час телеконсультування травм і захворювань тазостегнового суглоба і таза рекомендована тактика лікування і запропоновані рішення були реалізовані у 88 % випадків.

Мета роботи - обгрунтувати показання до остеосинтезу та технічні особливості його виконання у разі переломів тазостегнової западини. Висвітлено досвід хірургічного лікування 74-х пацієнтів. Планування і здійснення остеосинтезу у разі переломів тазостегнової западини грунтується на детальному вивченні особливостей ушкодження тазостегнового суглоба та всього тазового кільця за даними рентгенологічного дослідження. Різноманітність варіантів переломів тазостегнової западини потребує диференційованого підходу до вибору способу оперативного втручання і в цілому лікувальної тактики. Своєчасне та повноцінне відновлення тазостегнової западини у разі її переломів запобігає прогресуванню післятравматичних деструктивно-дистрофічних змін в ушкодженому тазостегновому суглобі.

Досліджено динаміку патологічних змін, що відбуваються у ділянці пошкодження та в організмі постраждалих у цілому. Зазначено, що порушення стабільності та зміни напружено-деформованого стану тазостегнового суглоба у зв'язку з переломами вертлюжної западини впливають на прогресування деструктивно-дистрофічного процесу. Встановлено часові та вікові особливості патоморфологічних змін у тканинах пошкодженого суглоба. Зміни у імунно-метаболічному статусі пацієнтів взаємопов'язані зі процесами резорбції кісткової тканини. За результатами досліджень оптимізовано рентгенологічну діагностику переломо-вивихів тазостегнового суглоба та розроблено комплексне лікування постраждалих, що забезпечило збільшення відмінних і добрих результатів на 62,43 %, та зменшення кількості задовільних і поганих результатів відповідно на 34,83 % та 20,83 %.

Встановлено критерії та можливі методи діагностики порушення стабільності тазостегнового суглоба (ТСС) за різних варіантів переломів кульшової западини. Оцінка стабільності ушкодженого ТСС повинна грунтуватися на визначенні клінічних та рентгенологічних критеріїв, найважливішим з яких є руйнація склепіння, задньої та медіальної стінок кульшової западини за результатами рентгенографічного та КТ досліджень.

Диспластичний коксартроз належить до найбільш тяжких уражень опорно-рухової (ОР) системи. На відміну від ідіопатичного та післятравматичного артрозо-артриту це зумовлене насамперед не проявами деструктивно-дистрофічного процесу в кульшовому суглобі (КС), а різноманіттям і складністю прогресуючих анатомо-фізіологічних змін ОР апарату. Більшість пацієнтів - молоді люди працездатного віку, які через функціональні обмеження стають інвалідами. На цій стадії захворювання тотальна артропластика КС визнається безальтернативним хірургічним утручанням, що дозволяє відновити ОР функцію. У науковому й практичному аспектах головним завданням численних досліджень є максимальне відновлення ОР функції або компенсація біомеханічних порушень, а також забезпечення умов для тривалого збереження стабільності імплантату (компонентів ендопротеза) у тазовій кістці й проксимальному відділі стегнової кістки (СК). Мета роботи - аналіз факторів, що визначають вибір хірургічної тактики й особливості первинної тотальної артропластики при диспластичному коксартрозі. До ретроспективного аналізу включено 157 пацієнтів, серед яких було 148 жінок і 9 чоловіків віком 19 - 56 років (середній вік 37,4 року). За даними рентгенографії, 93 (59,2 %) пацієнти мали ураження обох КС. Загальна кількість операцій первинної артропластики - 193 (100 %), у тому числі 36 (18,7 %) на обох КС. Планування лікувальної тактики проводили на підставі результатів рентгенографічного дослідження і спіральної комп'ютерної томографії. Одержані результати були систематизовані за ступенем проксимальної дислокації стегна (Crowe et al., 1979), а також за проявами патологічних змін вертлюжної западини відповідно до класифікації Hartofilakidis et al. (1996). Визначено головні моменти, які впливають на вибір хірургічної тактики, визначають особливості хірургічних утручань: недорозвиненість і навіть відсутність склепіння, недорозвиненість задньої і, особливо, передньої стінки, зменшення глибини западини з потоншенням медіальної стінки, порушене співвідношення диспластичної вертлюжної западини й головки СК, деформація проксимального відділу стегна, наявність двобічного ураження КС, деформація тазового кільця, сколіотична деформація хребта, дисбаланс і слабкість м'язів тазового поясу, а також супутні деформації кінцівки диспластичного генезу. Розташування чашки ендопротеза відповідно до фізіологічних параметрів має забезпечити відновлення природного центру обертання КС, офсету й балансу м'язів. У випадках занадто малої й тонкої передньої стінки необхідно зберегти її субхондральну кортикальну пластинку. Кісткове ложе для чашки рекомендуємо формувати римерами, переважно за рахунок більш міцної й масивної задньої колони. При центральних дефектах медіальної стінки западини виконували кісткову пластику (КП). При дефекті покриття ацетабулярного компонента більше ніж 30 % застосовували КП склепіння кортикально-губчастим трансплантатом. Для мобілізації стегна ми застосовували реліз сідничних м'язів, висічення суглобової капсули, міотомію аддукторів, відтинання від малого вертлюга сухожилка m. iliopsoas, остеотомію великого вертлюга з м'язами, що до нього прикріплюються, із подальшим його зведенням і фіксацією, а також flapping trochanter osteotomy. У 10 пацієнтів виконано вкорочуючі та корегуючі остеотомії СК. Віддалені результати за шкалою Harris Hip Score були досліджені в 124 (78,98 %) оперованих пацієнтів у терміни 3 - 14 років після артропластики. 36 пацієнтів перенесли артропластику обох КС. Середній термін спостереження - 7,8 року. Узагальнені результати визнано відмінними (середній бал 93,67 ) у 47 (37,9 %), добрі (середній бал 85,69 ) - у 48 (38,7 %), задовільні (середній бал 75,56) - у 22 (17,7 %) осіб. Погані результати (середній бал 46,96) у 7 (5,7 %) пацієнтів були зумовлені розвитком нестабільністі компонентів. Асептична нестабільність у 5 пацієнтів виникла через 3 - 5, 7 і 11 років після артропластики. Септична нестабільність у 2 пацієнтів виникла через 6 і 7 років. У 5 пацієнтів у подальшому виконано ревізійне ендопротезування. При ендопротезуванні КС суглоба з приводу диспластичного коксартрозу у складних ситуаціях необхідно передбачати різні прояви анатомічних і біомеханічних порушень ОР системи, різні варіанти фіксації вертлюжного та стегнового компонентів, можливості застосування КП й реконструкцій, а також не відкидати інтраопераційне рішення про зміни ходу оперативного втручання.

Оперированы 17 пациентов, средний возраст которых 42,3 года, с односторонними (ипсилатеральными) переломами шейки и диафиза бедренной кости. Переломы получены в результате травмы с высокой энергией, сопровождались множественными и сочетанными повреждениями. При планировании и выполнении внутреннего остеосинтеза учитывали анатомо-физиологические особенности проксимального отдела бедренной кости, локализацию и тип перелома шейки по Pauwels, характер диафизарного перелома, состояние окружающих мягких тканей.

Представлен анализ применения внутреннего остеосинтеза при переломах шейки бедренной кости в период с 2006 по 2012 г. у 46 пациентов в возрасте 20 - 59 лет (средний возраст 43,4 года). Применяли конструкции, обеспечивающие динамическую компрессию между фрагментами. Выбор конструкции и параметры остеосинтеза определены на основе результатов моделирования НДС проксимального отдела бедренной кости. В сроки от 1 до 6 лет у 39 пациентов изучены результаты лечения по Harris Hip Score: отличные - 92,4 - 26 (66,6 %); хорошие - 87,5 - 9 (23,1 %); удовлетворительные - 76,31 - 4 (10,3 %).

Індекс рубрикатора НБУВ: Р458.198.53-588

Рубрики:

Пошкодження стегна

Шифр НБУВ: Ж23024 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Цель работы - с позиции клинико-рентгенологических и интраоперационных наблюдений обосновать дифференцированный подход к выбору хирургической тактики при переломах вертлужной впадины. Представлен опыт хирургического лечения 136 пациентов. Планирование и выполнение остеосинтеза основывается на детальном изучении особенностей повреждения тазобедренного сустава и всего тазового кольца по данным рентгенологического исследования. Многообразие вариантов переломов вертлужной впадины требует дифференцированного отношения к выбору способа оперативного вмешательства и в целом лечебной тактики.

Приведен краткий обзор данных литературы об этиологии, патогенезе, распространенности и клинических проявлениях редко встречающегося врожденного системного заболевания скелета, известного под названием "болезнь Камурати - Энгельмана". Синонимы заболевания: "врожденный системный гиперостоз", "прогрессирующая диафизарная дисплазия", "генерализованный гиперостоз". В основе заболевания лежат нарушения или изменения (мутации) в гене TGFB1, в составе хромосомы 19 (19q13.1). Поражение костей характеризуется медленным прогрессированием и отличается полиморфизмом - от бессимптомных до ярко выраженных форм с болевым синдромом, деформациями сегментов конечностей и контрактурами суставов. Для данного заболевания характерно отставание в физическом развитии, дети плохо прибавляют в весе, отмечается гипогонадизм. Лечение заболевания в основном симптоматическое - направлено на уменьшение болевого синдрома, коррекцию имеющихся деформаций. Прогноз для жизни благоприятный, в отношении функции нижних конечностей - зависит от тяжести и течения заболевания. Представлено клиническое наблюдение заболевания Камурати - Энгельмана у мальчика в возрасте 13 лет, жителя Закарпатской области. Жалобы на постоянную общую слабость, быструю утомляемость, сонливость, плохой аппетит, деформацию обеих голеней и бедер, боли в голенях при ходьбе. Первое проявление заболевания - деформация голеней отмечена в возрасте 4 - 5 лет. Общее состояние ребенка удовлетворительное. Телосложение астеническое, пропорциональное, пониженного питания. Мышцы туловища и конечностей развиты слабо. Осанка сутулая. Отмечены умеренная антекурвация и варусная деформация бедер в проксимальном отделе, выраженная антекурвация голеней. Походка аритмичная, с широкой постановкой стоп. Приседает и встает с большим трудом из-за слабости и боли в области голеней. На рентгенограммах бедренных костей - варусная деформация и антекурвация на уровне диафизов, неравномерный гиперостоз, преимущественно задней, латеральной и медиальной стенок. На рентгенограммах костей обеих голеней - искривление, преимущественно большеберцовых костей под углом, открытым кзади. Неравномерный гиперостоз в области диафизов обеих костей голеней, преимущественно в области задней стенки и проксимальном отделе диафизов, в области передней стенки большеберцовых костей, неравномерное изменение поперечного размера костномозгового канала. Результаты электрохемилюминесцентного исследования маркеров костного метаболизма свидетельствуют о его нарушении, очевидно, вследствие повышенной продукции остеобластами остеокальцина.

Цель исследования - анализ собственных наблюдений вывихов бедра после первичной тотальной артропластики тазобедренного сустава, идентификация предрасполагающих факторов и оптимизация программы реабилитации пациентов. Идентификация предрасполагающих факторов проведена на основании данных дооперационного клинико-рентгенологического обследования, интраоперационных наблюдений и анализа особенностей реабилитационного периода 844-х пациентов, перенесших тотальную артропластику тазобедренных суставов. Вывихи после операции отмечены у 69-ти пациентов (7,56 %). Выделены следующие факторы: нарушение двигательного режима в раннем послеоперационном периоде; осевые деформации на уровне бедра, коленного сустава, голени и стопы, нарушающие двигательную и опорную функцию оперированной конечности. Необходимость в ревизионных вмешательствах на тазобедренном суставе по поводу повторяющихся вывихов была обусловлена недостаточной антеверзией ацетабулярного компонента. Планирование первичной артропластики, включая выбор имплантата и хирургического доступа, должно осуществляться с учетом общесоматического и психоэмоционального состояния пациента, локальных и системных биомеханических нарушений. В реабилитационном периоде необходим индивидуальный выбор программы восстановительного лечения.

Мета роботи - обгрунтування на основі клініко-лабораторних досліджень оптимальних термінів застосування реконструктивних операцій у разі травматичних ушкоджень кульшового суглоба (КС). Робота базується на результатах ретроспективного аналізу динаміки репаративного процесу у ділянці проксимального відділу стегнової кістки (СК) та ускладнень після виконання реконструктивних операцій у 32-х пацієнтів у різні терміни після травми. Концепція дослідження побудована на залежності клінічних результатів від стану імунологічної реактивності хворих перед реконструктивною операцією. Проведено дослідження імунного статусу у 63-х пацієнтів із травматичними ушкодженнями КС до оперативного лікування у періоди 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 тиж після травми. Встановлено, що стан імунітету постраждалих є об'єктивним критерієм обгрунтування строку міжвертлюгової остеотомії СК. Імунодефіцит клітинного типу автори вважають протипоказанням для виконання реконструктивних операцій. Міжвертлюгову остеотомію СК у постраждалих із травмою КС доцільно проводити не раніше 7 - 8-ми тиж після травми, що знижує ризик ускладнень і забезпечує сприятливий перебіг репаративних процесів у ділянці КС.

Отражены данные литературы относительно терминологии, причинных факторов, особенностей клинических проявлений, диагностики и лечения стрессовых переломов. Стрессовые переломы подразделяются на две группы - "усталостные" переломы (fatigue fractures) и переломы, обусловленные несостоятельностью костной ткани, - "переломы несостоятельности" (insufficiency fractures). "Усталостные" переломы определяются как результат продолжительного действия повторяющихся чрезмерных нагрузок на кость у практически здоровых и физически активных людей. Общая патофизиология "переломов несостоятельности" заключается в несоответствии между прочностью кости и величиной нагрузки, которая на нее ложится, - от низкой энергии до физиологической (повседневные нагрузки, обусловленные массой собственного тела). Представлены клинические наблюдения "переломов несостоятельности" тазового кольца. Трудности диагностики "переломов несостоятельности" тазового кольца обусловлены недостаточной информированностью ортопедов в отношении возможных причин их развития и клинических проявлений.

У 38 пацієнтів віком від 72 до 88 років (середній вік - 76,4 +- 2,1 року) застосовано первинну артропластику кульшового суглоба з приводу переломів вертлюжної ділянки стегнової кістки. Показання до артропластики зумовлені значним остеопорозом і обмеженими фізичними можливостями пацієнтів у зв'язку з надмірною масою тіла, наявністю дегенеративних змін у суглобах нижньої кінцівки. Терміни виконання первинної артропластики кульшового суглоба - від 3 до 9 діб після травми. Технічні особливості імплантації ніжки ендопротеза залежали від характеру перелому вертлюжної ділянки, який визначали за класифікацією АО. Розподіл пацієнтів був таким: тип А 1.2 - 4 особи; тип А 1.3 - 9; тип А 2.1 - 5; тип А 2.2 - 11; тип А 2.3 - 5; тип А 3.3 - 4. 35 осіб із числа оперованих пацієнтів було обстежено в період від 4 до 6 місяців після перенесеної первинної артропластики. Самостійно пересуватися у приміщенні з повною опорою на оперовану кінцівку за допомогою ходунка були здатні 8 пацієнтів, милиць - 4, трості або 1 милиці - 10, без сторонньої допомоги - 13.

Первинне ендопротезування застосовується як альтернатива внутрішньому остеосинтезу при остеопоротичних черезвертлюжних переломах у пацієнтів похилого та старечого віку. Існують контраверсійні погляди хірургів на вибір показань, хірургічного доступу, техніку реконструкції вертлюжної ділянки, техніку імплантації стегнового компонента ендопротеза та травматичність операції. Мета роботи - обгрунтувати власний підхід до первинного ендопротезування при вертлюжних переломах в осіб похилого та старечого віку з позиції оцінки найближчих і середнього терміну клініко-функціональних результатів. У період з 2015 по 2019 рр. первинна цементна артропластика виконана у 44 пацієнтів. Вік пацієнтів - від 72 до 89 років (середній вік - 77,34 +- 2,10 року). Відповідно до класифікації АО у 13 переломи належали до типу 31-А1, у 25 - 31-А2, у 6 - 31-А3. Перед імплантацією стегнового компонента виконували реконструкцію вертлюжної ділянки з відновленням калькару за власною методикою. Спостережено ускладнення, пов'язані з реконструкцією вертлюжної ділянки та імплантацією ендопротеза. Тривалість хірургічних втручань варіювала від 50 хвилин до 1 години 20 хвилин. Середня інтраопераційна крововтрата становила 280 - 60 мл. У всіх пацієнтів відновлена опорна та рухова функція пошкодженої кінцівки. Тривалість лікування у відділенні - від 6 до 11 днів (у середньому 8,3 +- 2,6 дня). Клініко-рентгенологічні результати вивчені у 32 (72,72 %) пацієнтів у терміни від 4 до 14 місяців. У всіх відновлена функція ходьби з опорою на пошкоджену кінцівку. При контрольній рентгенографії відмічено репаративні процеси у ділянці реконструкції, задовільну щільність кістки навколо цементної мантії та ніжки ендопротеза. Згідно з опитуванням, відновлена функціональна активність відповідала рівню до травми. Висновки: загальна оцінка анатомічних і функціональних результатів підтверджує доцільність застосування первинної артропластики як альтернативного методу лікування остеопоротичних вертлюжних переломів.